Олеся Яскевич

Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії

  • З 2010 року інклюзивна освіта підтримується законодавчою базою України. 
  • У 2019 році застарілі психо-медико-педагогічні консультаційні центри по всій країні почали трансформувати у сучасні інклюзивні ресурсні центри, де надається підтримка дітям з особливими освітніми потребами.
  • Близько 17 тисяч дітей з особливими освітніми потребами вже навчаються в українських школах. 

«Виокремлюють чотири етапи розвитку суспільства: виключення, сегрегація, інтеграція, інклюзія. Сегрегація — це коли є ми, розумні і здорові, а десь там, подалі, будинки-інтернати, де живуть “вони”. Інтеграція — це принцип дотримання прав людини щодо рівного доступу до здобуття якісної освіти. Інклюзія — це готовність суспільства пристосовуватися до індивідуальних потреб людей, а не навпаки. 

Ми багато говоримо про інклюзію, але я вважаю, що наше суспільство тільки почало переходити від сегрегації до інтеграції», Олеся Яскевич.

Олеся Яскевичпедагогиня, мати Матвія, засновниця ГО «Бачити серцем». Серед проєктів організації: Космотабір, інклюзивний арт-центр і творча майстерня для молоді зі складними комплексними формами інвалідності, а також курси, семінари та лекції для батьків, учителів та учнів, бізнесу, які готові вчитися бачити серцем.

Проєкти «Бачити серцем» — це не про реабілітацію і лікування, а про підтримку, спілкування, соціалізацію. Ми з командою багато вчимося, досліджуємо досвід Америки, Польщі, Німеччини. Беремо їхні найкрутіші методики й ідеї та адаптуємо під наші реалії і задачі. 

Наша мета — побудувати в Україні відкрите інклюзивне суспільство. Для цього ми розвиваємо низку власних проєктів, які базуються на 5 основних принципах. Ми мріємо, щоб наша діяльність була непотрібною, але станеться це, коли більшість українців теж усвідомлять та приймуть ці принципи: 

1. Кожна людина — це особистість. 

Це логічно, але коли мова йде про людей з інвалідністю, це часто забувають. Наприклад, говорять у їхній присутності у третій особі; купують 13-річній дитині рюкзак зі свинкою Пеппою, аргументуючи свій вибір тим, що «вона ж все одно нічого не розуміє». Можливо, не розуміє, але такі дії формують наше ставлення до дитини, демонструють недостатній рівень поваги. 

2. У дитинства немає інвалідності. Всім дітям, навіть з найскладнішими комплексними діагнозами, потрібна соціалізація, спілкування, навчання, дружба, нові враження. 

Усі діти люблять ігри, конкурси, майстер-класи, дискотеки. Але для дітей, а особливо для підлітків з комплексними порушеннями майже немає освітніх і розважальних закладів. Три роки тому ми організували літній денний Космотабір для дітей з будь-якими діагнозами і без них. До табору приходили діти, які ніколи раніше не були в компанії однолітків, а ми показали їм і їхнім батькам, як можна жити інакше. Звичайно, не хотілося після цього відпускати підлітків на 11 місяців назад у чотири стіни. Тому ми розробили програму інклюзивної арт-студії і отримали на неї грант від «Кураж Базару».

У центрі Open4U ми проводимо заняття з етики та кулінарії, читаємо вірші, танцюємо, малюємо, запрошуємо спеціалістів з різних сфер провести майстер-класи: від гри на барабанах до фотографії. 

Що дають такі заняття? У кожної дитини свій результат.

16-річна Олена не розмовляє, не рухається, не бачить і має епілепсію. Вона не ходила до школи та не відвідувала інших групових занять. У таборі їй спочатку було дуже складно, у нас чіткий розклад, щось постійно відбувається, вона нервувала, почала кусати руку, кричала. Але потім поступово Олена все більше включалася у процес. Зараз ця дівчинка танцює під Монатіка і «розквітає», коли чує, як говорить Микита — хлопчик, який їй подобається. 

12-річний Андрій не розмовляє та має діагноз аутизм. Перші пів року хлопець відмовлявся долучатися до занять у арт-центрі, просто стояв біля дверей, час від часу кричав і бив себе. Тепер він сідає з усіма у коло і на питання: «Чи сподобався тобі сьогоднішній день», — показує на табличку «Так». А його мати каже, що нарешті може спокійно виходити з сином на вулицю: «Раніше Андрій голосно кричав, якщо його щось не влаштовувало, а тепер я можу з ним домовитися».

Так, може, збоку такі результати не здаються суттєвими, але для цих дітей і їхніх родин — вони величезні.

3. Всі люди цікаві. У кожного є свої сильні і слабкі сторони. Важливо дозволити собі бути собою. Дати іншим бути собою. Поважати чужий вибір і кордони. Пам’ятати, що кожна людина має право розвиватися, працювати, мати максимально повноцінне життя. 

Мій Матвій незрячий, у нього епілепсія, аутизм. З таким набором ніхто нікуди не бере. Навчатися, грати, тусуватися, працювати — нікуди. Матвій на домашньому навчанні, він займається з учителькою, але це дуже номінально. І, звичайно, відвідує табір та центр арт-терапії. Що його чекає в сучасній Україні після закінчення 9 класу? Кінець соціального життя. Глобально, крім психіатричної лікарні, — нічого. А в лікарнях таких пацієнтів «заколюють» заспокійливими, і до 30 років вони помирають. 

Нас не влаштовує такий сценарій, тому ми розвиваємо власну мануфактуру та платформу підготовки для офіційного працевлаштування молоді 18+. Проєкт називається «Творча-майстерня ТАК».

Творчі мануфактури для людей з інвалідністю — це популярна практика за кордоном. Ми працюємо з групою студентів, виявляємо особистісний потенціал кожного та розробляємо майбутню продукцію. Хлопці й дівчата роблять мило, свічки, домашній декор. Нам важливо, щоб це були стильні речі, які купуватимуть не із жалю, а через дизайн та якість. 

Також ми готуємо кількох студентів до працевлаштування, це складний процес, що вимагає співпраці молодої людини, батьків, кураторів та бізнесу. У нас був досвід із громадським закладом, група з чотирьох студентів пройшла піврічне навчання, разом з куратором вийшла на стажування, директорка закладу була дуже задоволена роботою нашої команди, адже вони супервідповідальні й пунктуальні. Але коли постало питання офіційного працевлаштування — батьки не дали згоду. Зокрема, тому що потрібно принести трудову книжку, а вона вже лежить на іншому підприємстві, де дитина числиться й отримує мінімальну зарплатню, але, звичайно, не працює. Це відбувається тому, що, влаштовуючи на роботу людину з інвалідністю, підприємства платять менші податки. Закон хороший, але на практиці він працює дуже номінально і ніяк не сприяє соціалізації. 

Але ми не відмовилися від цієї ідеї і зараз комплексно працюємо з новою групою молодих людей, виявляємо їхні сильні сторони, шукаємо відповідного працедавця і повноцінно готуємо і студентів, і майбутніх колег до спільної роботи.  

4. Перші три роки життя надважливі для кожної дитини. А молодим батькам дітей з інвалідністю особливо потрібні підтримка і консультації професіоналів.

Коли народився Матвій, спочатку в пологовому будинку мені порадили написати відмову, потім Українське товариство сліпих сказало приводити, коли йому виповниться 18. 

Я була готова продати нирки всієї родини, аби його вилікувати, від чого — незрозуміло, але мені постійно потрібно було лікувати сина. Хоча зараз я розумію, що той час, енергію і гроші варто було б витратити на інші речі.

Щоб інші батьки, які виховують дітей з порушеннями зору, не повторювали моїх помилок, разом з харківською ГО «Право вибору» ми раз на рік влаштовуємо 10-денні інтенсиви «Мамина школа». Запрошуємо дуже класних фахівців з Німеччини, Польщі, Росії і пояснюємо, як жити з такими діагнозами. У нас була історія, коли мама збиралася віддати сина в інтернат, бо в нього вади зору, порушення інтелекту, аутизм, і вона не розуміла, як з ним комунікувати. Ми розробили для них режим дня, показали різні методики, і мати вирішила нікуди сина не віддавати, бо зрозуміла, як з ним спілкуватися.

5. Треба тверезо оцінювати суспільство, у якому ми живемо. Не достатньо написати закон про інклюзивну освіту, треба підготувати вчителів, учнів, їхніх батьків. Робити круту соціальну рекламу, викорінювати стереотипи, вчити толерантності та терпимості. 

Справді, з кожним роком в Україні дедалі більше шкіл відкривають інклюзивні класи. Цим проєктом займався Фонд Марини Порошенко, і я вважаю, вони прописали непоганий закон, але батьки все частіше об’єднуються і протестують проти дітей з інвалідністю в їхніх класах. Закон є, але школи виявилися не готовими. Не готові вчителі, діти, їхні батьки, суспільство загалом. 

Українці дуже нетерпимі. Мені здається, у нас є якийсь ген СРСР, що всі начебто повинні бути здорові, розумні, правильно відповідати на питання, ходити в однаковому одязі. Наша команда намагається цей «ген» викорінювати.

Для вчителів та учнів різних вікових груп ми написали серію інтерактивно-практичних уроків «Це важливо». 

Програми можна адаптувати як для першокласників, так і для студентів. Це не просто лекції, там багато ігор, відео, завдань зробити щось руками, наприклад, написати своє ім’я шрифтом Брайля. Таким чином ми вчимо здорових дітей спілкуватися з незрячими, нечуючими, пояснюємо, чому булінг — це погано, а порушення опорно-рухового апарату — не перешкода для дружби. Кожен учитель може безкоштовно отримати програми, написавши нам на фейсбук-сторінку проєкту, і провести урок для свого класу. 

Також, як запрошена лекторка, я проводжу заняття для бізнесу, який прагне бути інклюзивним. Вчу працівників банків і закладів харчування коректно допомогти будь-якому клієнту, незалежно від наявності у нього чи неї того чи іншого діагнозу. Коли ми пояснюємо, як супроводити людину в інвалідному візку, то пропонуємо деяким учасникам групи самим сісти у візок. Дуже часто вони категорично відмовляються: «Зараз я сяду у візок, а завтра ходити не зможу». Часом це люди з вищою освітою, середній і топ-менеджмент. Такі стереотипи надто глибоко вкорінені в наше суспільство. Але ж «ми всі від інвалідності на відстані однієї аварії».

Нещодавно ми стали партнером міжнародного проєкту BestBuddies. Це волонтерський рух, що працює вже на 6 континентах, у 53 країнах. Ідея в тому, що у кожної людини має бути найкращий друг. Не мама, не родичі, лікарі й учителі, а друг, з яким можна піти гуляти, розповідати сокровенне, який допоможе з навчанням і дасть гарну пораду щодо роботи. Такий, якому завжди можна подзвонити, навіть без причини. Проєкт допомагає знайти таких друзів для людей з інтелектуальною інвалідністю та порушеннями розвитку. Тож якщо ви відчуваєте, що хочете і можете стати найкращим другом, — пишіть нам сюди.