Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії

Алла ЛепехаРегіональна координаторка Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Місць несвободи в Україні дуже багато. Це місця, у які люди потрапляють, як правило, за рішенням державних органів, і звідки не можуть самі вийти. Це не тільки в’язниці, чи слідчі ізолятори, як звикли думати. Це ще пункти для мігрантів, психіатричні лікарні, геріатричні пансіонати.  Моя робота – їздити і перевіряти, у яких умовах там живуть люди, наскільки дотримуються їх права. Мені болісно від того, коли я приїжджаю, і бачу налякані очі – люди, які там знаходяться, бояться щось розповісти, ховаються, або просто мовчать. Це дуже прикро, але коли вони все ж починають довіряти – то випливають факти, про які неможливо було б дізнатись звичайною перевіркою. Тому, звісно, я не просто «проводжу ревізію», у першу чергу – слухаю людей.

Якби мені 20 років тому сказали, що я допомагатиму жінкам у в’язницях, я б не повірила. Я була круглою відмінницею у школі, завжди тягнулася до якихось вершин, амбіційна, цілеспрямована — бачила себе радше у політиці. Наприкінці 90-х це було аж надто сміливо: жінки і політика мали ще не так багато точок перетину. Я обрала для себе два напрями роботи — захист жінок і дітей. І ось у 2000 році їхала на конференцію, присвячену правозахисту, й у потязі познайомилась із жінкою, яка їхала туди ж. Вона працювала начальницею жіночої колонії і розповіла, що там коїться насправді. Яке ставлення до жінок, які у них умови. Ця зустріч мене змінила.

Перший проєкт, яким ми зайнялися: «Подаруй в’язниці книжку і збери на холодильник». Уявіть, у більшості колоніях на той час навіть не було ні того, ні іншого! Ходили по домівках і так збирали — по книжці і по гривні-дві на холодильник. Це був мій перший такий досвід, але все вдалося. Привезли у колонію книжок, яких вистачило на непогану бібліотеку, та холодильник. З цього все й почалося.

Коли я вперше побачила жінок-довічників, мене морозом пройняло. Я не могла повірити, що у 21 столітті може бути таке ставлення до жінок — абсолютно антигуманне. Ці жінки відрізнялись від інших — на них була яскрава помаранчева форма, наручники (практично цілодобово), й за ними — де б вони не йшли — ходили наглядачі з собаками. Це було якоюсь вершиною клеймування. І коли ми почали писати листи, щоб змінити законодавство, нас перестали пускати у колонію. Але ми не кинули. Врешті, цих вісьмох жінок-довічників посадили на потяг і перевезли до іншої в’язниці, з гуманнішими умовами. Наручники і собаки залишилися в минулому.

Працювали й далі над зміною законодавства. Добилися змін у відвідуваннях: раніше ця процедура була настільки складна й супроводжувалась такою кількістю дозволів і охорони, що до жінок майже ніхто не приходив. Посилки теж важко було передати, а тепер більшість обмежень знято, передавати можна практично все що завгодно й у будь-якій кількості. Дозволили виїжджати за межі колонії. Колонії перестали бути суцільною чорною зоною — до них з’явилась увага, для жінок почали влаштовувати концерти, передавати на свята подарунки. У них з’явився промінь світла.

Я відвідую жіночу колонію щонайменше раз на місяць, спілкуюся з жінками, вони діляться своїми проблемами, потребами. Проводжу тренінги, правові консультації. Спілкуюся не тільки з жінками, які відбувають покарання, а й із самим персоналом. Зараз процес гуманізації у цій сфері все ще триває, але я рада, що бачу зміни на краще.

У жіночих колоніях принципово інша структура, ніж у чоловічих. Часом тут навіть з’являються свої сім’ї, хтось грає роль чоловіка, хтось — дружини. Турбуються одне про одного, допомагають. Уявити таке в чоловічій колонії — неможливо навіть. 

Я не вмію перемикатися, і кожен випадок, кожну історію ношу в собі. Як, наприклад, історію з однією жінкою, яка попросила мене про зустріч тет-а-тет. Вона вже довго перебувала у слідчому ізоляторі й зізналася, що вагітна. Дуже боялася, що її поб’ють і станеться викидень, адже те, що вона завагітніла в колонії, — велике порушення: значить, хтось недогледів, допустивши інтимне побачення. Вона просила захисту, просила перевести її із СІЗО. Я дуже ретельно обговорила це питання з керівництвом СІЗО — і все обійшлося. Тиждень тому вона вийшла на свободу разом з донькою Софією. Ще не знаю, як у них справи, але триматиму з нею зв’язок.

Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 1-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 2-11-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 3-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 4-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 5-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 6-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 7-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 8-12-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 9-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 10-6-1024x739.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 11-6-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 12-6-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 13-6-1024x679.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 14-4-1024x678.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 15-2-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 16-1-1024x678.jpg