Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії

  • Конституція України гарантує всім громадянам, незалежно від їхнього національного походження, рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.
  • У 2013 році було прийнято Національну ромську стратегію з метою створення належних умов для захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини.

Давид Богар — засновник громадської організації «Романо Бахтало Дром» та благодійного фонду «Роми Виноградівщини».

Мій батько був бароном і захищав ромів. Якщо ставалася якась проблема, приходили до нього: він і адвокатів наймав, і оплачував юристів. 

Ми живемо у селі Підвиноградів, і стосунки з українцями у нас раніше були дуже важкі. Бувало, що ром міг купити хатину біля хати українця, а його ніхто й до паркану не підпускав. Громада збиралася, перекривала дорогу, кричали, щоб ішли жити в інше місце, а їм таких сусідів не треба. 

Але останні 6 років, відтоді як запрацювала наш правовий центр ромів «Романо Бахтало Дром», місцева влада стала ставитися до нас краще. Тепер ми можемо вести рівноправний діалог

Організація «Романо Бахтало Дром» з’явилася 2014 року. Головне питання, яким ми займаємося, — це оформлення паспортів. Подумайте лише, роми у 20-30 років не мають паспорта. Нещодавно приходила жінка, якій 37 років, просить допомогти зробити паспорт. Я запитую: вам 37 років це не було потрібно, що зараз сталося? Відповідає, що хоче поїхати в Європу на заробітки, тому потрібні документи. Це головна причина — для офіційного працевлаштування.

Наша організація також допомагає влаштуватися на роботу. Якось прийшла до нас ромська родина з 10 людей — і малі, і дорослі. Попросили відправити їх на якусь роботу. Для нас це було щось нове, але вдалося: знайшли для них місце на парниках. І після цього запрацювало «ромське радіо»: люди почали приходити і просити допомогти з роботою. Цього року влаштували близько 100 ромів на роботу. 70 з них залишилось на Закарпатті, у парниках, ще 30 зараз працюють у Ніжині на заводі з консервації.

Люди, які приходять, часто вже не вірять, що це можливо, що в них можуть з’явитися паспорти. Ви б бачили їхні очі! У них всередині немає надії, що вони можуть стати повноцінними громадянами. Кожен ром хоч раз проходив цю процедуру: йдеш у паспортний стіл, тебе відправляють до РАЦСу, там ніяких даних про народження немає, кажуть: ідіть до селищної ради. А вони ж ніякого права не мають давати паспорти. Юридично немає підстав, адже у більшості ромів немає свідоцтв про народження. Раніше жінки за традицією народжували вдома, ніхто нікого не реєстрував.

Зараз, звісно, все більше і більше жінок народжують у лікарнях, і я вважаю це своєрідним досягненням. Як і те, що роми в принципі почали звертатися до лікарів, а не лише лікуватися традиційними методами. Раніше, коли хтось хворів, ішов до старших жінок у таборі, і ті знали, що прикласти до рани чи який напій приготувати. 

Одна з найважливіших традицій — це жіноче вбрання. Наші жінки носять лише традиційний одяг — є на щодень, є на свята. У кожної свій стиль, який вироблявся поколіннями. Звісно, його можна доповнювати, додавати щось нове, трішки змінювати, але загальний стиль залишається таким самим. Зазвичай вони носять сукні або блузки зі спідницями, по-різному розшиті. Це історична традиція, яка склалася протягом кількох століть, і втратити її означало б втратити повноцінність.

Незабаром плануємо добитися, щоб у нас була школа. Вже кілька років просимо підтримки від держави, але поки що марно. У нас у поселенні всього 5000 людей, з них половина — роми. Дітей дошкільного і шкільного віку — близько півтисячі. Зараз деякі діти ходять у загальну школу, але вона далеко від табору, і тому туди ми можемо відпускати лише хлопців. Хочеться, щоб ця ситуація змінилися і в нас з’явилися і садочок, і школа.

Нещодавно написали книжку про життя ромів: «Бахтоле руминце», що перекладається як «Щасливі роми». Ми навмисно підібрали таку назву для книжки. Українці думають, що роми нещасні, ображаються на своє життя, живуть у поганих умовах. Ми зібрали в книжці багато історій про наш табір, якому вже 300 років: про традиції, культуру, одяг, побутові речі.