Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії

Євгеній Васильєв  — голова ради «Восток-SOS».

На луганський Майдан я вийшов у січні: побачив на місцевому телеканалі кадри звідти і зрозумів, що це вже точка неповернення і я повинен бути там. Це стало початком нового життя: до цього я ж не цікавився сильно ані політикою, ані правами, не займався організаторською діяльністю… А тут почав організовувати різні акції, намагався якимось чином впливати на людей, які вже були інфіковані байдужістю. У 2013 році на луганський Майдан виходило людей десять, на антимайдан — ще менше. Я хотів донести людям, що якщо вони зараз не підключаться до процесів, які відбуваються, то незабаром буде пізно. За форматом це було більше схоже на вуличний університет. Ми збиралися біля пам’ятника Шевченку, підключали колонку, мікрофон — і спілкувалися. Був вільний мікрофон, і ті, хто приходили з антимайдану, теж мали право висловитися. 

Спершу в нас були наче й однакові цілі: нас однаково дратувала корупція і бідність у країні. Але антимайданівці бачили вирішення цих проблем через Росію, а ми — через шлях до Євросоюзу. Але це була площина діалогу, зі зброї в нас було лише слово, все залежало від підібраних аргументів. Але коли у них з’явилась вогнепальна зброя, дискусія перейшла на інший рівень: уже йшлося про те, як не допустити кроволиття. В один момент конфлікт аргументів переріс у збройну сутичку. Для мене точка відліку — 6 квітня, момент захоплення будівлі СБУ.  


Спочатку ми просто зробили «гарячу лінію» для людей зі сходу. Тільки переїхали у Київ, купили сім-картки, написали пост у соцмережах, що допомагаємо з питаннями виїзду і поселення. Нам телефонували зі Львова, Тернополя, Харкова: казали, що в них є житло і вони готові прийняти людей з непідконтрольних територій. Також з Луганська, з Донецької області: просили допомогти з переїздом. І так ми працювали — залежно від запитів, які постійно змінювалися. Спочатку до нас зверталися з питань житла, безпечного виїзду, а потім почалися юридичні питання. Наприклад, як вивезти дитину без згоди батька, як що той приєднався до до збройних груп так званої «ЛДНР» .

Багато людей, які телефонували нам, просили приїхати і забрати їх. Ми вирішили так і зробити: разом з волонтерами знайшли автобуси і поїхали на схід — у міста, де в той час відбувався збройний конфлікт. Домовлялися завчасно з людьми, які жили там, о котрій годині й де будемо, просили всіх бути зібраними і вже чекати, тому що зв’язку на тих територіях вже не було ніякого. Деякі люди просили приїхати за ними іншого дня, дехто взагалі відмовлявся, мовляв, прийняли рішення «перечекати». І це тоді, коли  щодня лунали постріли! Майже кожна сім’я, яка все ж вирішувала їхати, брала з собою телевізор. Чомусь для більшості це виявилося чи не найціннішою річчю. Перев’язували рушниками, ганчірками, щоб довезти цілим.

Коли приїхали на схід з гуманітарною допомогою, побачили дуже багато написів: «Тут живуть люди», «Цей будинок охороняють ВСУ» — на парканах, табличках на будинках, якийсь час я навіть збирав з ними фотоколекцію. Так мешканці намагаються захистити себе, свої будинки від мародерства, нападів. Щось усередині йокає, коли проїжджаєш і бачиш такі слова.

Найзворушливіші поїздки — перед Новим роком. На свята ми намагаємося придумувати щось особливе. Два роки тому у 20-х числах грудня поїхали вітати дітей у прифронтових зонах. Компанія у нас була величенька, тому для кожного знайшлася роль — був Дід Мороз, Снігуронька і решта — олені. Діти безмежно раділи, розповідали нам віршики, танцювали. Було неймовірно! Минулого року трішки змінили формат: для старших дітей зробили наукове шоу «Божевільні вчені», показували різні досліди, фокуси з рідким азотом, мильними бульбашками, грали на музичних інструментах. Для молодших — запросили аніматорів, а вони ж такого й не бачили раніше! Було магічно — створювати дива для інших. 

Освітою ми почали займатися у 2016 році, коли стало зрозуміло, що лише гуманітарною допомогою суспільство не зміниш. Потрібно працювати з місцевими, вивільняти їхній розум, давати більше знань.

Наша організація — найбільша з цього напряму на Донбасі. Ми проводимо культурні заходи разом з місцевими митцями, робимо різні тренінги і школи, здебільшого на теми прав людини. Один з найбільших фестивалів на Донбасі — наш Фестиваль думок. Цього року відібрали 24 теми, які всіх цікавили, зібрали експертів з Європи: Естонії, Чехії, Німеччини… Запити у людей були найрізноманітніші — від громадських вбиралень, яких у Сєвєродонецьку в принципі немає, й до реформ. 

Хочеться вірити, що та робота, яку робимо, закони, які розробляємо, все ж впливають на громадськість Донбасу. Для мене важливо, що люди, які ходили на референдуми і прагнули автономії, змінили своє ставлення до України. Я не розпитую в них, як так сталося, бо не хочу лізти їм у серце, але радію, що вони змінили життєву позицію, зокрема і завдяки нашій роботі. 

Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 1-11-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 2-8-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 3-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 4-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 5-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 6-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 7-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 8-10-1024x683.jpg
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 9-8-1024x683.jpg