Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії.
ПОБІГ,
ЯК ФОРРЕСТ ҐАМП
Руслан Рубель — технічний директор центру «Безбар’єрна Україна»
Кімната наповнюється кроками.
Заходить Руслан — у стильному білому одязі та яскраво-зелених окулярах. Сідає навпроти. Руслан — незрячий. Але в своїй розмові часто використовує слова «я бачу». І сам це пояснює: «Бачити ж можна не лише очима. Хоча зазвичай звикли у слово “бачити” вкладати лише здатність бачити видиме. Але я ж теж бачу. Бачу, коли людина усміхається в розмові чи коли чимось засмучена, бачу, хто з друзів поруч, — переплітаються сотні факторів: і слух, і нюх, і інші відчуття, яким навіть немає назви».
Руслан — технічний директор центру «Безбар’єрна Україна», заснованого при Національній Асамблеї людей з інвалідністю. Він з працівниками виготовляє предмети доступності: створює зручні таблички-навігатори, інформація на яких дублюється шрифтом брайля, допомагає облаштовувати простір таким чином, щоб він був зручний для всіх. Щоб кожен, зокрема і люди на кріслах колісних, і батьки з дитячими візочками, і туристи з валізами на колесах — могли вільно пересуватися містом, у підземних переходах, на майданчиках, у супермаркетах.
Також цей центр виготовляє книжки для незрячих. Художньої літератури, надрукованої шрифтом Брайля, в Україні майже немає. Руслан створив власний спосіб створення зображень для таких книг. У книжках, які готує до друку центр «Безбар’єрна Україна», — кольорові обкладинки, приємний на дотик папір, вставки з об’ємними картинками.
«Чомусь на зовнішній вигляд книжок, які друкуються шрифтом Брайля, не прийнято звертати належної уваги. На жаль, чимало таких книг виходить на неякісному папері, а про кольорові сторінки або й зображення взагалі не йдеться. Тоді як деякі з незрячих мають залишковий зір — тобто здатні розрізняти яскраві відтінки.
Ця ідея з тактильними картинками мені приснилася. Уві сні я прийшов до друга на відкриття фотовиставки, і фотографії у рамках були об’ємними, тактильними, по лініях можна було зрозуміти, що зображено. І коли прокинувся — зрозумів, що це цілком реально втілити. Знайшов тифлопедагогів і тифлохудожників, яким це цікаво, і разом ми розробили цілу серію ілюстрацій, які увійшли до дитячих книжок.
Зі снами у незрячих — окрема історія.
Сни тих, хто не бачить з народження, — сповнені звуків, об’ємних тактильних відчуттів.
А тим, хто втратив зір у якийсь період свого життя, сни допомагають «пам’ятати» кольори, але також стають і різноманітнішими у можливостях, відчуттях: сюжети наповнюються звуками, відчуттями температури, доторків до різних поверхонь.
Я зараз проживаю друге життя. Перше — те, у якому я був зрячим, — більше нагадувало гонитву за чимось матеріальним. Робота, зустрічі з друзями по вихідних. Мрії про нову машину, про відпустку. У другому — яке зараз — усе інакше. Звісно, тут є також і робота, і відпочинок, і подорожі, і спілкування з донькою — але все стало куди більш змістовним, насиченим, наповненим.
Я дуже люблю подорожувати, і багато незрячих часто говорять, що одне з найприємніших занять — це відкривати для себе нові міста. Все зовсім інакше. Візуальне сприйняття часом настільки перемикає увагу на себе, що не дозволяє відчути: які запахи змішалися в міському просторі, з якого боку дме вітер (саме відчуття, коли вітер торкається шкіри, — воно ж дивовижне), як місто звучить — особливо місто, на якому говорять новою для тебе мовою! Все утворює дуже об’ємний візерунок: наче дивишся всією шкірою, пізнаєш світ кожною клітинкою.
Не так давно ми з командою, де були і зрячі, і незрячі, піднялися на Говерлу. Фантастичні відчуття! Цікаво, як з підняттям угору змінюється відчуття поверхні під ногами і особливо — як сприймається звук. Через близькість гір є особлива луна: виникає враження відокремленого простору, наче ти в приміщенні.
Більшість незрячих, на жаль, веде досить пасивний спосіб життя, вони не прагнуть адаптуватися, відкривати для себе світ заново. Тому я дуже радію, коли все ж наважуються, наприклад, коли приходять займатися скандинавською ходьбою.
Скандинавська ходьба у такому форматі, в якому ми проводимо її зараз, — унікальна в своєму роді. Її суть у тому, що в парі зрячий іде поруч із незрячим. Між ними — так звана зв’язка. Це гумова стрічка, яку двоє людей чіпляють собі трішки вище ліктя. Такий спосіб дозволяє йти поруч, і немає відчуття, що хтось — веде, а хтось — дозволяє себе вести. Більше того, завдяки такій невимушеній ходьбі незрячі адаптуються, у них поступово зникає страх перед дослідженням міста, з’являється впевненість. Крім того, гарна компанія завжди надихає на нові звершення та мотивує.
Я бігаю марафони, також займаюся плаванням. Почав цим займатися, коли втратив зір. Тоді зрозумів, що потрібно шукати нові способи взаємодії зі світом, зі своїм тілом.
Розгубленість, страх — це нищівні почуття, вони не дають змоги рухатися далі. Я відчув це на собі, коли втратив зір, і зрозумів, що якщо зараз закриюся, якщо дозволю страху взяти гору — то нічого не вийде. У мене не було відповіді, що робити, тому я просто почав бігати, як Форрест Гамп. Це якимось неймовірним чином допомогло. Так і досі: у будь-якій незрозумілій ситуації я виходжу на пробіжку. Це допомагає зібратися з думками, зрозуміти, як краще діяти.
І виявилося, що такий спосіб допомагає не тільки мені, що він здатен мотивувати й інших. Для мене було несподіванкою, коли до мене підбігали люди й казали: можна я пробіжуся з вами? Я в жодному разі не планував бути “натхненником” чи “мотиватором”, але якщо інші черпають силу з мого прикладу, якщо це дає їм сил піднятися о 5 ранку, щоб вийти на пробіжку та зустріти світанок на Трухановому острові, — то чому б і ні.
Врешті, це допомагає і мені, я відчуваю певною мірою відповідальність і роблю далі свою справу».
авторка: Оксана Грушанська
фото: Ксенія Кравцова, Влад Нечипоренко, Дмитро Чайка
