Свій серед своїх — це спільний проект Real Stories Production та Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, фінансово підтриманий Міністерством Закордонних Справ Данії.
ПРОЖИВУ ЖИТТЯ І НЕ ВІДЧУЮ
Анастасія Єва Домані — членкиня «ТрансКоаліції», активістка, трансжінка.
- ЛГБТ спільнота в Україні часто стикається з проявами дискримінації та порушеннями прав представників спільноти. Так протягом останніх років траплялися численні акти агресії та насильства щодо представників ЛГБТКІ+, а правоохоронні органи часто не розслідували злочини, вчинені на ґрунті ненависті проти ЛГБТКІ+.
- Також в Україні діє заборона на всиновлення дітей трансґендерними та ВІЛ-позитивними людьми.
- Люди однієї статі не мають можливості зареєструвати свої стосунки в Україні, а це, зокрема, унеможливлює відвідування одне одного в реанімації, успадкування за законом майна партнера після смерті тощо.
- Операції зі зміни статі почали проводити в Україні з 1996 року. Змінити стать у документах до або навіть без проведення операції дозволили з ХХХХ року.
Анастасія є активною членкинею «ТрансКоаліції» — організації, яка об’єднує активісток і активістів з пострадянського простору, які залучені у захист прав трансґендерних людей. На момент створення в коаліцію увійшли 7 країн: Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія та Україна.
Місією роботи «ТрансКоаліції» є поліпшення умов життя трансґендерних людей шляхом висвітлення їхньої проблематики в публічному просторі, поширення об’єктивної інформації про трансґендерність, підвищення обізнаності національних і міжнародних інститутів про питання трансґендерності, робота з ученими та медиками, які досліджують це питання.
Думала, що після переходу (початок процесу зміни статі. — Прим. ред.) займатимусь чимось стереотипно жіночим: працюватиму у салоні краси або консультанткою у відділі білизни. Сама не очікувала, але тепер значний відсоток мого життя займають консультації інших людей, які планують зробити перехід. Консультації здебільшого юридичні: як отримати потрібну довідку для зміни імені, змінити свідоцтво, переоформити документи. Я рада, що можу допомагати, опираючись на власний досвід. Це складний процес, тому мені важливо, щоб людина, яка щось не зрозуміла, легко прийшла до мене ще раз, а не думала: «Мені вже все пояснили, а те, що я заплуталась, — це мої проблеми!» З цією роботою в мене наче додаткова година на добу з’являється, а втома — просто розчиняється. Я і близько не уявляла, що буде так.
До переходу я вела подвійне життя. Вірний чоловік, який цінує свою дружину, має престижну роботу, успішний у своїй справі — такою я була більшість часу. Лише зрідка, під час відряджень, я влаштовувала невеличкі вечірки з переодяганнями. Надягала перуку — перука перевтілює моментально! Ажурні сукні, туфлі на підборах і… просто кайфувала від цього. Часом у такому вигляді я могла сама піти у якийсь заклад і від поглядів інших почувалася неймовірно. Тепер я розумію, що це навряд чи були погляди захвату, радше всі звертали увагу на невідповідність вбрання і маскулінних рис обличчя, але тоді я про це не думала. Потім на вечірках ставало дедалі більше людей різних уподобань, ґендерів, ідентичностей — і все важче було повертатися до «чоловічого» життя.
Я була у фан-клубі «Динамо», серед ультрас. А це такий адреналін, запал! Без бійок не обходилась жодна зустріч. Мої друзі були як один — безкомпромісні, жорстокі, здатні вибухнути від будь-якої необережно сказаної фрази проти «Динамо». Бувало, що я приходжу після гри, віддихуюся, знімаю шарф, приймаю душ і… йду у салон краси. Там мені роблять манікюр, укладку, наводять красу. Я переодягаюсь у сукню і чекаю на гостей вечірки. Я тоді навіть боялась думати про те, що було б, якби хлопці з фан-клубу дізналися, що я стаю дівчиною після наших зустрічей і проводжу час із такими самими дівами. Гнала такі думки якнайдалі.
Дочка сприймає мене і як тата, і як Настю. Може і на ім’я мене називати, особливо коли ми проводимо разом кілька днів, вона чує, як до мене звертаються інші, як ставляться. Хочу, щоб у майбутньому вона все про мене знала і хотіла проводити час зі мною. Щоб могла розповідати іншим про мене як про щасливу, успішну жінку — і не соромилась цього. Щоб й інші в її оточенні могли це зрозуміти, сприйняти спокійно. На щастя, я думаю, що ми йдемо до такого суспільства, де люди здатні поважати вибір інших, зокрема коли він стосується і статі.
Саша, яким я був, — це зовсім інша людина. Тепер у мене все інше, а найголовніше — інший характер та інші думки. Я стала куди більш відповідальною, організованою, в мене якийсь внутрішній стержень з’явився. В Саші не було цілі, сенсу в житті як такого. Він був втомлений, розгублений, розчарований. І це було складно, бо всі сили йшли на те, щоб боротися із собою, приховувати власну ідентичність. Але найобразливішою була думка, що я проживу життя і ніколи не відчую, як це — бути жінкою. Не кілька годин чи днів — а постійно, щоб усі довкола ставилися до мене як до жінки. Це прирівнювалося б до зради самої себе, свого серця. Я щаслива, що знайшла в собі сміливість не допустити цього.
Ілана Даневич — Транс* людина, мама 18-річного сина.
Ілана народилася у невеликому місті на сході України з більшістю жіночих гормонів та чоловічими статевими органами.
«Мене часто питають, як я прийшла до транс-переходу? Але я до цього не “йшла”, я просто народилася такою. Я ніколи не почувала себе хлопцем, у підлітковому віці в мене почали рости груди. Коли у 20 років я вирішила поговорити з мамою про те, що відчуваю себе дівчинкою, вона одразу мене зрозуміла і ми почали планувати мій перехід».
Для того щоб отримати дозвіл на операцію зі зміни статі, Ілані довелося пройти не одну медкомісію, зокрема у психіатричній лікарні. Там її поселили в одну кімнату з майбутніми солдатами, пощастило, що одна з медсестер заступилася за дівчину і вмовила лікаря відпускати її ночувати додому.
Операцію зі зміни статі зробили в Києві, але не достатньо якісно, пізніше дівчина виправляла помилки своїх перших хірургів у Москві.
«Коли я приходила у паспортний стіл змінювати документи, всі працівники вибігали дивитися на мене. Для мого маленького міста це був шок».
20 років тому Ілана змінила документи і розпочала повноцінне життя жінки.
«Я зізналася майбутньому чоловікові, що народилася хлопчиком після того, як він зробив мені пропозицію. Йому було непросто, але він прийняв цю інформацію, ми одружилися, у нас з’явився син».
Ілана прожила у шлюбі п’ять років і розлучилася, зокрема через агресію з боку чоловіка. Він емігрував за кордон, а Ілана лишилася сама виховувати сина.
«Сьогодні моєму хлопчику 18 років, він серйозно займається спортом, навчається в університеті. Я чую багато упереджень про неможливість виховати “нормальну” дитину в неповній або нетрадиційній родині, але мені це вдалося».
Син не знає про операцію матері. На питання, чи Ілана не боїться, що він дізнається, відповідає, що настав час нарешті пожити для себе.
«Іноді мене питають: “А чим ти доведеш, що трансексуалка?” Я пройшла через приниження, нерозуміння у школі, неповагу, знущання. Звичайній дівчинці це ніколи не зрозуміти. Я не як усі, я сильніша. До певного моменту я не хотіла розповідати, не хотіла, щоб моя дитина про це дізналася. Зараз я хочу, щоб люди, з якими я знайомлюся, знали, хто я насправді і який шлях подолала».
Ілана каже, що ніколи раніше не ходила на прайди, тому що виховання сина було її місією номер один. До того ж вона не хотіла, щоб хлопець мав проблеми у школі через мамин активізм. Але тепер він дорослий, Ілана переїхала в Київ.
«Я обов’язково виходитиму на марші. Я хочу, щоб нас бачили, розуміли, що ми є. Це не клоунада, це наше право заявити, що ми — такі самі люди і заслуговуємо на толерантне ставлення.
Вважаю за потрібне ділитися своєю історією, адже вона може допомогти іншим людям не ховатися. Як і раніше, мене дуже підтримують моя мати та сестра. Впевнена, мій син теж зможе мене зрозуміти й прийняти».
авторка: Оксана Грушанська
фото: Ксенія Кравцова, Влад Нечипоренко
