Муміне Салієва, дружина політв’язня Сейрана Салієва, координаторка організації «Кримське дитинство», активістка «Кримської солідарності».
І ОДНОГО ДНЯ МИ ПОБАЧИЛИ “ЗЕЛЕНИХ ЧОЛОВІЧКІВ”
З самого початку російської окупації півострова силовики проводять масові обшуки в будинках кримськотатарського народу. За ці сім років зафіксовано 233 переслідування у кримінальних справах, більшість з них стосується саме кримських татар.
Муміне Салієва розповідає про зв’язок поколінь, повернення у Крим після депортації у 44 році, сфабриковані звинувачення та про те, як в цій ситуації знаходити сили на любов й підтримку.
Про зв’язок зі своїм родом
Шлях кожної людини починається з першого кроку. І те, чим я сьогодні займаюся, моя активна діяльність, мої погляди, мої життєві принципи — їх основи з далекого минулого.
Усі в нашому роду були релігійними діячами. Чоловіки — дідусь, прадід — були імамами. Імами — це люди, які працюють у спільноті, пояснюють людям релігію, підказують, як вирішувати проблеми, закликають на пʼятничну молитву. Ще багато було лікарів і по лінії і батька, і мами.
У мене батьки дуже хороші благородні люди, які теж отримали гарне виховання. Вони вже представляли те покоління, яке народилося в депортації після 1944 року.
У нас в родині і тато, і мама завжди говорили: «Найбільше багатство — це знання». Є навіть таке прислів’я кримськотатарською. Це найбільш значуще надбання.
Про переїзд в Крим після депортації
До Криму ми переїхали в 90-х. Ми з братом були маленькими зовсім і не розуміли, чому треба все залишати і кудись їхати. Це був великий стрес, але виховання таке: «якщо тато сказав, що треба робити так, значить це закон. Так правильно». І ми прилетіли в Крим на літаку, приїхали в Білогірський район, село Ароматне.
А це — пустир з будинками кінця 18 сторіччя. І от ми заходимо в будинок, а там ні підлоги, ні стелі, стіни з великим тріщинами, стара піч, ліжка на пружинах, як у лікарнях. І дуже холодно.
Тато з мамою почали поступово все це облаштовувати. Причому в нас не було багато речей. Кілька килимів у кримськотатарському стилі, посуд деякий, подушки.
Так почався наш життєвий устрій в Криму. Через кілька місяців тато влаштовується в школу охоронцем. Паралельно він ще повинен топити школу. Мама — прибиральниця. Російської мови я не знаю. І я пам’ятаю, як це було складно перші роки, коли тебе висміюють, коли у тебе немає ні подруг, ні близьких людей, які б могли зрозуміти.
Повернення, як колективне рішення
В основі процесів, які відбувалися на початку 90-х, було колективне рішення всього народу. Це видно по статистиці, по архівах — переїжджали не просто окремі сім’ї, а цілі селища. Було непросто. Дідусь казав: «Не думай, що нас тут чекали». Все, що народу належало по праву, по закону, доводилося виборювати величезними зусиллями.
І коли вже люди, можна сказати, більш-менш стали на ноги й раділи від повернення додому, за якісь лічені дні несподівано все знову змінилося.
Коли світ перевернувся знову
Люди прокинулися в один день і побачили «зелених чоловічків»: військових без розпізнавальних знаків. На вулицях танки з’явились, десятки озброєних людей, протистояння біля будівлі Верховної Ради. І при цьому не було жодних офіційних коментарів до того, що відбувається. Але люди старшого віку першими зрозуміли, що прийшла де-факто нова влада.
На генетичному рівні вони вже відчували, що це за влада, тому що перша анексія в Криму сталася 1783 року. Й вони розуміли, що Росія — це правонаступниця всього цього. І ось на такому генетичному рівні вони усвідомлювали, з ким мають справу. Тому багато з них просто вмирали від інфаркту. Ще десятки людей потрапляли в лікарні. Тому що картина висилки, депортації 1944 року і всіх тих репресій, які вже були в історії кримських татар, — усі ці епізоди наче повторювались знову.
3 березня 2014 року Аметов, кримський татарин, вийшов на площу з одиночним пікетом. Є зафіксовані матеріали про те, як його під руку ведуть у машину троє людей зі зрозумілою для всіх нас специфікою. Через два тижні, 15 березня, його знайшли убитим. Але знайшли не просто тіло, а саме труп, над яким знущалися. Очі було виколото, на голові пакет, на руках сліди від наручників. Кримські правозахисники розцінили це як акт залякування всього народу.
Після цього стали проводити перші обшуки, почали зʼявлятися перші сімʼї, які втратили чоловіків. Це і перша севастопольська група Хізбут-Тахрір. Потім картина стала зрозумілішою, особливо, коли професійні медіа просто видворили з Криму і незалежним журналістам не давали працювати в Криму.
Стало зрозуміло, що це не тимчасові зміни на рік-два. Що все це буде мати довгостроковий характер.
Ділитись досвідом
У 2014 році, коли почалися всі ці геополітичні перетворення, більшою мірою моральний психологічний удар все-таки припав саме на наше старше покоління, тому що молоде покоління ще не могло дати точну оцінку того, що відбувається, зробити якісь прогнози.
Але така війна нерівна, тому що на тебе рухається репресивний каток, і крім як словами — відповісти нічим. Протягом усієї історії нашого народу головний спосіб боротьби — це слово. Й ми вдячні старшому поколінню, яке досі ділиться своїм досвідом з нами.
Події 1937–1938-х років перегукуються із сучасними, просто звучать трохи інакше. Тоді мого прадідуся розстріляли, а трохи пізніше бабусю з дітьми виселили в 1944-му. Але вона, як і багато інших жінок, які лишились самі, співала пісню про те, що надії і мрії не вмирають, про те, що настане з волі Всевишнього той день, коли вони знову повернуться до Криму. Буквально перед вироком, який отримав мій чоловік минулого року, він теж співав цю пісню. Тому що він сьогодні також, як і його предки, не в Криму.
Про знайомство з Сейраном
Ніхто з наших спільних із Сейраном знайомих, напевно, ніколи б і не подумав, що у нас буде спільний шлюб і будуть діти. Ми зовсім різні! Я була дуже серйозною, з величезною тягою до науки, до знань. А він — людина-душа. І пісні співає, і танцює, але й сповідує Іслам.
Коли він підійшов знайомитися, це було так незграбно! Зовсім не мій чоловік. Представився, сказав, якщо потрібна буде допомога — я завжди допоможу. А я так подивилася і подумала: ну що взагалі від нього мені може знадобитися. Але стримано подякувала.
Але що більше часу ми перетиналися, то більше я відчувала, що це — моя людина. В нього був такий внутрішній стрижень, що я зрозуміла: в цього чоловіка завжди буде своя сильна позиція, і я зможу на нього покластися.
Коли після одруження я на УЗД дізналася, що в нас буде син, то засмутилась. Я дуже хотіла дівчинку. Але Сейран був такий щасливий. Він говорив: приймай дар Всевишнього з великою радістю, тому що ми зараз не можемо бачити, яке в цьому благо, але мине якийсь час, і ти обовʼязково побачиш. І зараз я кожен день згадую його слова.
Ми навіть близько не могли подумати, що почнемо займатися громадянською журналістикою, що будемо моніторити всі ці обшуки, арешти і стикнемося з тим, що діти залишаться сиротами при живих батьках.
Переслідування за позицію
Спочатку це були адміністративні штрафи, причому виключно за ті дії, на які немає закону. Такої статті не існує — переслідування за журналістську діяльність чи за позицію в правозахисній роботі. Але потрібна була така причина, по якій легко можна було переслідувати людей виключно за активізм, за релігійну, політичну позицію. І спочатку це були штрафи, а у 2017-му почались перші адміністративні арешти.
Арешт. Як це було
І ось 11 жовтня стукіт у двері. Різкий, за яким зразу стало все зрозуміло. А тоді — крик доньки. Вона була поруч із Сейраном, і коли в ці двері увірвалися, її хвилею відкинуло до стіни. Я чую цей крик, прокидаються інші діти, теж починають кричати. Моментально одягаюсь, вибігаю, бачу: чоловік на підлозі в наручниках, ледве піднімає голову, тому що йому навіть не дають її підняти, я бачу, що у нього вже синець на лобі.
Люди навколо в масках і з автоматами. Лише один без маски, я зрозуміла, що це слідчий. Я у нього запитала, що тут відбувається? Як це розцінювати? І чому чоловік на підлозі в наручниках? Ви взагалі не на тих нарвалися, я ваші закони дуже добре знаю. Я зараз буду фіксувати кожен ваш незаконний крок, кожне ваше правопорушення.
Тоді він дав наказ, щоб з чоловіка зняли наручники, й слідчий зачитав постанову. Я вже зрозуміла, що це кримінальна справа, тому що були зачитані ще прізвища людей, у яких у цей самий день проходили обшуки в Бахчисараї. Стаття 205.5 — участь або організація терористичної діяльності. На той момент уже були десятки кейсів за цією статтею.
Зараз понад 80 кримінальних справ саме по Хізбут-Тахрір і ще по інших процесах. І всі вони ідентичні в тому, що у людей не знайшли ні вибухівки, ні зброї, ні автоматів, нічого.
Про побачення в ізоляторі
Ми з місяця в місяць намагались отримати дозвіл від слідчого на побачення. Але отримали його лише через півтора року. Я разом з донькою, якій тоді було 5 років, пішла до нього.
Досі пам’ятаю, як мені було важко вперше опинитися ось у такій комірчині, яку я бачила тільки в фільмах. З телефоном, з цим подвійним склом, між яким павутина.
Ця картина мене дуже сильно морально здавила. Сейран побачив, що в мене наче клубок у горлі, я говорити не могла. А донька йому пальцями на склі малювала сердечка.
І коли чоловік побачив, як мені важко, він дуже мудро вчинив. Сказав: хочеш, я тобі заспіваю? Я кивнула, й він почав співати пісню «Вулички Бахчисарая». Там такі слова, що життя подібне до каравану. І вдень, і вночі перед очима і в памʼяті зберігаються вулички Бахчисарая. Тоді півтори години нам дали всього.
Що далі?
А потім був етап з Криму в Ростов-на-Дону, тому що справи небезпечних злочинців повинні розглядати виключно військові суди, а не цивільні.
Такі примусові етапи за межі Криму і самі увʼязнені, і багато інших називають не інакше, як депортацією. А відповідно до міжнародних законів, зокрема Женевської конвенції, ця дія теж незаконна, і тому громадськість дуже бурхливо реагує на ось такого роду етапи увʼязнених.
У грудні минулого року я отримала червоний диплом магістра міжнародної журналістики, і в мене до вересня вже була прескарта. Так мені задовольнили клопотання про ведення фото- і відеозйомки в залі суду, і це було вперше, коли я могла бачити свого чоловіка на відстані двох метрів. Це найближча відстань взагалі за останні роки.
авторка: Оксана Грушанська – Власова
фото: Ксенія Кравцова
