fbpx

Category: Без рубрики

І ОДНОГО ДНЯ МИ ПОБАЧИЛИ “ЗЕЛЕНИХ ЧОЛОВІЧКІВ”

Posted on by admin

Муміне Салієва, дружина політв’язня Сейрана Салієва, координаторка організації «Кримське дитинство», активістка «Кримської солідарності». 

І ОДНОГО ДНЯ МИ ПОБАЧИЛИ “ЗЕЛЕНИХ ЧОЛОВІЧКІВ”

З самого початку російської окупації півострова силовики проводять масові обшуки в будинках кримськотатарського народу. За ці сім років зафіксовано 233 переслідування у кримінальних справах, більшість з них стосується саме кримських татар. 

Муміне Салієва розповідає про зв’язок поколінь, повернення у Крим після депортації у 44 році, сфабриковані звинувачення та про те, як в цій ситуації знаходити сили на любов й підтримку. 

Про зв’язок зі своїм родом 

Шлях кожної людини починається з першого кроку. І те, чим я сьогодні займаюся, моя активна діяльність, мої погляди, мої життєві принципи — їх основи з далекого минулого. 

Усі в нашому роду були релігійними діячами. Чоловіки — дідусь, прадід — були імамами. Імами — це люди, які працюють у спільноті, пояснюють людям релігію, підказують, як вирішувати проблеми, закликають на пʼятничну молитву. Ще багато було лікарів і по лінії і батька, і мами. 

У мене батьки дуже хороші благородні люди, які теж отримали гарне виховання. Вони вже представляли те покоління, яке народилося в депортації після 1944 року.

У нас в родині і тато, і мама завжди говорили: «Найбільше багатство — це знання». Є навіть таке прислів’я кримськотатарською. Це найбільш значуще надбання.

Про переїзд в Крим після депортації 

До Криму ми переїхали в 90-х. Ми з братом були маленькими зовсім і не розуміли, чому треба все залишати і кудись їхати. Це був великий стрес, але виховання таке: «якщо тато сказав, що треба робити так, значить це закон. Так правильно». І ми прилетіли в Крим на літаку, приїхали в Білогірський район, село Ароматне.

А це — пустир з будинками кінця 18 сторіччя. І от ми заходимо в будинок, а там ні підлоги, ні стелі, стіни з великим тріщинами, стара піч, ліжка на пружинах, як у лікарнях. І дуже холодно.  

Тато з мамою почали поступово все це облаштовувати. Причому в нас не було багато речей. Кілька килимів у кримськотатарському стилі, посуд деякий, подушки.

Так почався наш життєвий устрій в Криму. Через кілька місяців тато влаштовується в школу охоронцем. Паралельно він ще повинен топити школу. Мама — прибиральниця. Російської мови я не знаю. І я пам’ятаю, як це було складно перші роки, коли тебе висміюють, коли у тебе немає ні подруг, ні близьких людей, які б могли зрозуміти.

Повернення, як колективне рішення 

В основі процесів, які відбувалися на початку 90-х, було колективне рішення всього народу. Це видно по статистиці, по архівах — переїжджали не просто окремі сім’ї, а цілі селища. Було непросто. Дідусь казав: «Не думай, що нас тут чекали». Все, що народу належало по праву, по закону, доводилося виборювати величезними зусиллями. 

І коли вже люди, можна сказати, більш-менш стали на ноги й раділи від повернення додому, за якісь лічені дні несподівано все знову змінилося.

Коли світ перевернувся знову 

Люди прокинулися в один день і побачили «зелених чоловічків»: військових без розпізнавальних знаків. На вулицях танки з’явились, десятки озброєних людей, протистояння біля будівлі Верховної Ради. І при цьому не було жодних офіційних коментарів до того, що відбувається. Але люди старшого віку першими зрозуміли, що прийшла де-факто нова влада.

На генетичному рівні вони вже відчували, що це за влада, тому що перша анексія в Криму сталася 1783 року. Й вони розуміли, що Росія — це правонаступниця всього цього. І ось на такому генетичному рівні вони усвідомлювали, з ким мають справу. Тому багато з них просто вмирали від інфаркту. Ще десятки людей потрапляли в лікарні. Тому що картина висилки, депортації 1944 року і всіх тих репресій, які вже були в історії кримських татар, — усі ці епізоди наче повторювались знову. 

3 березня 2014 року Аметов, кримський татарин, вийшов на площу з одиночним пікетом. Є зафіксовані матеріали про те, як його під руку ведуть у машину троє людей зі зрозумілою для всіх нас специфікою. Через два тижні, 15 березня, його знайшли убитим. Але знайшли не просто тіло, а саме труп, над яким знущалися. Очі було виколото, на голові пакет, на руках сліди від наручників. Кримські правозахисники розцінили це як акт залякування всього народу.

Після цього стали проводити перші обшуки, почали зʼявлятися перші сімʼї, які втратили чоловіків. Це і перша севастопольська група Хізбут-Тахрір. Потім картина стала зрозумілішою, особливо, коли професійні медіа просто видворили з Криму і незалежним журналістам не давали працювати в Криму.

Стало зрозуміло, що це не тимчасові зміни на рік-два. Що все це буде мати довгостроковий характер.

Ділитись досвідом 

У 2014 році, коли почалися всі ці геополітичні перетворення, більшою мірою моральний психологічний удар все-таки припав саме на наше старше покоління, тому що молоде покоління ще не могло дати точну оцінку того, що відбувається, зробити якісь прогнози. 

Але така війна нерівна, тому що на тебе рухається репресивний каток, і крім як словами — відповісти нічим. Протягом усієї історії нашого народу головний спосіб боротьби — це слово. Й ми вдячні старшому поколінню, яке досі ділиться своїм досвідом з нами.

Події 1937–1938-х років перегукуються із сучасними, просто звучать трохи інакше. Тоді мого прадідуся розстріляли, а трохи пізніше бабусю з дітьми виселили в 1944-му. Але вона, як і багато інших жінок, які лишились самі, співала пісню про те, що надії і мрії не вмирають, про те, що настане з волі Всевишнього той день, коли вони знову повернуться до Криму. Буквально перед вироком, який отримав мій чоловік минулого року, він теж співав цю пісню. Тому що він сьогодні також, як і його предки, не в Криму.

Про знайомство з Сейраном 

Ніхто з наших спільних із Сейраном знайомих, напевно, ніколи б і не подумав, що у нас буде спільний шлюб і будуть діти. Ми зовсім різні! Я була дуже серйозною, з величезною тягою до науки, до знань. А він — людина-душа. І пісні співає, і танцює, але й сповідує Іслам.  

Коли він підійшов знайомитися, це було так незграбно! Зовсім не мій чоловік. Представився, сказав, якщо потрібна буде допомога — я завжди допоможу. А я так подивилася і подумала: ну що взагалі від нього мені може знадобитися. Але стримано подякувала. 

Але що більше часу ми перетиналися, то більше я відчувала, що це — моя людина. В нього був такий внутрішній стрижень, що я зрозуміла: в цього чоловіка завжди буде своя сильна позиція, і я зможу на нього покластися. 

Коли після одруження я на УЗД дізналася, що в нас буде син, то засмутилась. Я дуже хотіла дівчинку. Але Сейран був такий щасливий. Він говорив: приймай дар Всевишнього з великою радістю, тому що ми зараз не можемо бачити, яке в цьому благо, але мине якийсь час, і ти обовʼязково побачиш. І зараз я кожен день згадую його слова.

Ми навіть близько не могли подумати, що почнемо займатися громадянською журналістикою, що будемо моніторити всі ці обшуки, арешти і стикнемося з тим, що діти залишаться сиротами при живих батьках.

Переслідування за позицію 

Спочатку це були адміністративні штрафи, причому виключно за ті дії, на які немає закону. Такої статті не існує — переслідування за журналістську діяльність чи за позицію в правозахисній роботі. Але потрібна була така причина, по якій легко можна було переслідувати людей виключно за активізм, за релігійну, політичну позицію. І спочатку це були штрафи, а у 2017-му почались перші адміністративні арешти.

Арешт. Як це було

І ось 11 жовтня стукіт у двері. Різкий, за яким зразу стало все зрозуміло. А тоді — крик доньки. Вона була поруч із Сейраном, і коли в ці двері увірвалися, її хвилею відкинуло до стіни. Я чую цей крик, прокидаються інші діти, теж починають кричати. Моментально одягаюсь, вибігаю, бачу: чоловік на підлозі в наручниках, ледве піднімає голову, тому що йому навіть не дають її підняти, я бачу, що у нього вже синець на лобі. 

Люди навколо в масках і з автоматами. Лише один без маски, я зрозуміла, що це слідчий. Я у нього запитала, що тут відбувається? Як це розцінювати? І чому чоловік на підлозі в наручниках? Ви взагалі не на тих нарвалися, я ваші закони дуже добре знаю. Я зараз буду фіксувати кожен ваш незаконний крок, кожне ваше правопорушення. 

Тоді він дав наказ, щоб з чоловіка зняли наручники, й слідчий зачитав постанову. Я вже зрозуміла, що це кримінальна справа, тому що були зачитані ще прізвища людей, у яких у цей самий день проходили обшуки в Бахчисараї. Стаття 205.5 — участь або організація терористичної діяльності. На той момент уже були десятки кейсів за цією статтею.

Зараз понад 80 кримінальних справ саме по Хізбут-Тахрір і ще по інших процесах. І всі вони ідентичні в тому, що у людей не знайшли ні вибухівки, ні зброї, ні автоматів, нічого. 

Про побачення в ізоляторі 

Ми з місяця в місяць намагались отримати дозвіл від слідчого на побачення. Але отримали його лише через півтора року. Я разом з донькою, якій тоді було 5 років, пішла до нього. 

Досі пам’ятаю, як мені було важко вперше опинитися ось у такій комірчині, яку я бачила тільки в фільмах. З телефоном, з цим подвійним склом, між яким павутина.

Ця картина мене дуже сильно морально здавила. Сейран побачив, що в мене наче клубок у горлі, я говорити не могла. А донька йому пальцями на склі малювала сердечка.  

І коли чоловік побачив, як мені важко, він дуже мудро вчинив. Сказав: хочеш, я тобі заспіваю? Я кивнула, й він почав співати пісню «Вулички Бахчисарая». Там такі слова, що життя подібне до каравану. І вдень, і вночі перед очима і в памʼяті зберігаються вулички Бахчисарая. Тоді півтори години нам дали всього. 

Що далі?

А потім був етап з Криму в Ростов-на-Дону, тому що справи небезпечних злочинців повинні розглядати виключно військові суди, а не цивільні.

Такі примусові етапи за межі Криму і самі увʼязнені, і багато інших називають не інакше, як депортацією. А відповідно до міжнародних законів, зокрема Женевської конвенції, ця дія теж незаконна, і тому громадськість дуже бурхливо реагує на ось такого роду етапи увʼязнених. 

У грудні минулого року я отримала червоний диплом магістра міжнародної журналістики, і в мене до вересня вже була прескарта. Так мені задовольнили клопотання про ведення фото- і відеозйомки в залі суду, і це було вперше, коли я могла бачити свого чоловіка на відстані двох метрів. Це найближча відстань взагалі за останні роки.

авторка: Оксана Грушанська – Власова

фото: Ксенія Кравцова

«ВОНА НАЛЕЖИТЬ МЕНІ, АБО ЗЕМЛІ»

Posted on by admin

“ВОНА НАЛЕЖИТЬ МЕНІ, АБО ЗЕМЛІ”

Еміне Акбаба – німецька фотографиня турецького походження, захисниця прав жінок.

Еміне приїхала в Стамбул на тиждень, щоб зняти репортаж про протести з нагоди Міжнародного жіночого дня. З 2016 року вона поверталася з Німеччини до Туреччини і назад, працюючи над проектом про феміцид – режим насильства, який переслідує жінок роками. Незважаючи на Стамбульську конвенцію, яку Туреччина підписала у 2012 році з метою запобігання насильству над жінками, щодня вбивають щонайменше 4 жінок. Еміне подорожує Туреччиною, щоб зустрітися із сім’ями загиблих жінок, фотографує їхні історії та місця, де їх вбили. Запам’ятати їхні імена та вимагати справедливості – Еміне впевнена, що це наша відповідальність – не забувати жертв феміциду.

Я завжди працювала із історіями жінок. Можливо, моя власна історія вплинула на цей вибір. Досвід моєї мами сформував мене як фотографа. Вона зазнала немало насильства протягом усього життя: у своєму першому шлюбі, а потім від мого батька. Моя мама емігрувала до Німеччини, коли була молодою, і вона не мала шансу бути незалежною від батька, мати життя поза сім’єю. Я хотіла, щоб моє життя було іншим, хотіла бути сильною заради своєї матері та інших жінок, які не могли піти від своїх кривдників.

Я народилася і виросла у Німеччині, але мені завжди здавалося, що я стою між двома культурами – я німкеня, але маю турецьке коріння. В турецькій культурі жінка завжди належить іншому – спочатку батькові, потім чоловікові. Якщо чоловік помирає, вона знову належить батькові або вже синові. Звідти і вислів: “Вона належить мені, або землі”. Понад усе я хотіла пробитися крізь цю ментальність. 

У 2009 році, коли я вступила до школи фотожурналістики в Ганновері, я була першою туркенею, яка навчалася там, і першою у моїй родині, хто здобув вищу освіту. Коли я порівнюю себе з людьми з Туреччини, звичайно, в мене більше привілеїв, але це не означає, що я походжу з білої німецької родини. Проте вони цього не знали, бо питали мене: “А тебе забере брат зі школи?”. Лише тому, що у мене турецьке ім’я, на мене дивилися крізь призму стереотипів.

Але все ж у центрі уваги моїх розповідей була турецька громада, я завжди поверталася до своїх витоків. Спочатку я не знала, чому, але я завжди поверталася до історій про жінок. Я дізналася про цей психологічний патерн у Датській школі журналістики, де проходила програму за обміном у 2013 році. Один з моїх наставників помітив: “Хіба ви не бачите, усі ваші історії — про жінок. І ці жінки, вони переїжджають з однієї країни в іншу, вони постійно у русі!”

Я намагалася зрозуміти, що пережила моя мама, і як її переживання сформували мене як жінку. Я зробила фото проєкт “Троянда в саду” про мою маму, бабусю та мене – трьох жінок з різних поколінь, та про те, як ми впливали одна на одну. Я також почала знімати автопортрети — це мій спосіб зосередитися на своїх відчуттях, бути в моменті та створити простір для з’ясування того, що я хочу робити.

Того ж року я поїхала до Мардіна (Туреччина), щоб висвітлити історії сирійських біженців – тоді ця війна ще не стосувалася Німеччини, ніхто про неї не говорив. Я просто вирішила поїхати. Забронювала квиток, розповіла про це моїй родині. У мене навіть не було там контактів, але я знала, що повинна бути там, якщо хочу знайти історії.

Коли я приїхала, то одразу пішла до людей, і досить скоро знайшла контакт із родиною. Це була мати, яка втратила чоловіка на війні в Сирії, і вона втекла зі своїми чотирма дочками. Я пробула у них два тижні. Я зустрічалася зі старшою сестрою лише один раз, вона не жила з ними, бо одружилася у дуже молодому віці. Це так, ніби мама повинна була її віддати, щоб вистачило грошей на інших дітей. Їй довелося продати дочку.

Я знала, чому це роблю, чому історії жінок такі важливі для мене. Не було нікого, хто зміг би допомогти моїй мамі, ніхто не підтримав. Я не наївна, думаючи, що мої фотографії або мої проєкти здатні змінити світ, але я хочу дати людям відчуття, що комусь цікаво те, що з ними сталося, бодай комусь. І тоді інші люди, сподіваюся, почали б дбати, можливо, після того, як побачать одну фотографію чи сто фотографій. І тоді щось зміниться.

Коли у 2016 році я починала працювати над проєктом про феміцид, ніхто не знав, що відбувається, новин про вбивства не було. Моя стіна була вкрита фотографіями вбитих жінок. Я додала ще одну фотографію, а потім іще одну, поки вони не заповнили мою кімнату. Не те, щоб я робила це щодня, але історії завжди були в моїй голові. Кінцевим результатом проєкту буде фотокнига. Я зустрічаюся із сім’ями, беру інтерв’ю та роблю їхні портрети, а також фотографую точне місце, де загинули жінки.

Без сімей я нічого не можу зробити… Це була би просто ідея, не більше. Проєкт має бути на особистому рівні. Щодня в Туреччині вбивають щонайменше чотирьох жінок, це факт. Зрозуміло, що це був феміцид, але поліція впливає на розгляд справи: вони підробляють результати розтину, підробляють докази… “О, це було самогубство”. Але на тілі немає нічого, що могло б вказувати на самогубство. А тоді уявіть, що ви розмовляєте з чиєюсь сестрою чи матір’ю, коли вони знають правду… Ви почуваєтеся так безпорадно, бо нічого не можете зробити, щоб відновити справу і вимагати справедливості. Лише за останні десять років активістки захисту прав жінок почали вести облік феміцидів, інформувати людей. У лютому цього року було вбито 33 жінки, але кількість підозрілих смертей стає дедалі більшою. Якщо порівняти із 2019 роком, було 474 випадки та 150 підозрілих смертей. У 2020 році 300 феміцидів та 166 підозрілих випадків, на кшталт “ой, вона стрибнула з вікна…”. Але все ж я думаю, що ці 300 означали б, що принаймні одну жінку вбивають щодня, і це лише число, яке ми знаємо, може бути і більшим. Ми маємо статистику лише за приблизно останні десять років, уряд не відстежує вбивства – це роблять активісти та сім’ї загиблих.

Відбувається війна між чоловіками та жінками. Одна частина суспільства вбиває іншу. І найжахливішим є те, що це не приховується. Чоловіки не бояться суду. Вони вбивають нас, а потім виправдовуються, на кшталт: “Я зробив це, бо так сильно її любив”.

Честь – складне поняття, яке може мати різні імена: ревнощі, лють, гордість. Але завжди йдеться про те, як повинна поводитися жінка. Коли жінка може втратити свою честь, чоловіки можуть її здобути. Це не щось, до чого ви могли б доторкнутися, це певне відчуття – те, чого не видно. Видно лише акт “захисту своєї честі”. Феміцид – це не одноразова подія, це довгий слід насилля, яке вибудовувало стосунки. Феміцид – це насилля, яке було там з самого початку.

Це відбувається не просто тому, що люди консервативні… Насилля є скрізь, у кожній частині суспільства, вбивають не лише неосвічені люди. У 2017 році я поїхала до Мерсіна, щоб сфотографувати феміцид: жінка хотіла розлучитися, чоловік їй не дозволив. Він убив її в кількох метрах від школи, де вони обоє працювали вчителями. Ще одну жінку зґвалтували її начальник та група чоловіків і викинули через вікно, ніби це було самогубство. А цей хлопець був лікарем! Найвищий рівень освіти! Насилля – це їхня ментальність. Жінка робить щось не те, що він якось сприймає особисто, і якщо він відчуває, що його честь ушкоджена… Феміцид.

У серпні 2019 року Еміне Булут була зарізана колишнім чоловіком на очах у її доньки. Відео феміциду було записане в кафе. Я познайомилася з її родиною, була в кімнаті її доньки… Після багатьох годин розмов я вирішила повертатися додому. Я сіла у маленький автобус, біля водія, а поруч сидів один незнайомець. Я була виснажена через подорожі протягом останніх трьох тижнів і не могла дочекатися, щоб дістатися номера в готелі і подивитися якусь дурню – аби без крові чи вбивств. 

Отож, я була в автобусі, дивилася у вікно, а хлопець поруч зі мною почав розмовляти по телефону. Він спілкувався зі своєю дружиною, погрожував їй. Він сказав: “Здається, ти дуже накручена тим, що сталося, ти не думаєш, що це може трапитися і з тобою, якщо ти не послухаєшся мене?”. Схоже, він говорив про протест за Еміне Булут – тоді в країні відбувалося багато протестів проти феміцидів. Для мене це було так сюрреалістично, я поверталася з сім’ї Еміне Булут, яку вбив чоловік, бо вона якось “пошкодила його честь”, а чоловік поруч зі мною погрожував дружині, що він зробить те саме? А потім він просто знову поводився нормально: “То що на вечерю, кохано?”. Він зовсім не боявся.

Іноді важко пояснити це людям за межами Близького Сходу, оскільки вони не виховувалися у цій культурі. Я вірю, що зміни прийдуть лише за 50 років, коли це покоління буде виховувати своїх дітей по-іншому. Матері відіграють величезну роль у соціалізації дитини, і саме вони відповідають за виховання своїх синів. Матері відіграють у вихованні величезну роль, бо вони також дізналися від своїх сімей про місце жінки та честь чоловіка… Отже, це менталітет як чоловіків, так і жінок, який потрібно змінювати.

Я думаю, що у найближчі роки я маю припинити цей проєкт… Це нескінченна історія, я знаю, але цей проєкт вбиває мене: я знаю імена, знаю деталі вбивств, і найстрашнішим для мене стало те, що я можу переглядати відеозаписи феміцидів і нічого не відчувати. Це був момент, коли я зрозуміла, що зі мною щось відбувається… Я також почала бачити феміциди у снах. Мені снилось, що хтось ножем убив мою сестру… Я почала озиратися, коли перебуваю на вулиці… Втілення цього проєкту насправді змінило мене. Я зрозуміла, що ніколи не зможу одружитися із чоловіком, який народився і виріс у Туреччині. Звичайно, не кожен чоловік є вбивцею, але я бачила занадто багато насильства в Туреччині…

І зараз ми можемо лише чекати, підвищувати обізнаність та боротися за Стамбульську конвенцію. Закон є, але цей уряд його не застосовує, його навіть хотіли скасувати, була пропозиція*… Бо це нібито суперечить сімейним традиціям.

Феміциди відбуваються скрізь, але якщо порівнювати Туреччину з іншими країнами, цифри дуже високі. Вбивства стають ще більш жорстокими. Можливо, не треба так казати, проте має бути гідний спосіб померти… Але жінкам перерізають горло, спалюють тіла… Я не знаю, звідки береться цей гнів. Чоловіки не контролюють себе. Я думаю, вони усвідомлюють, що жінки стають сильнішими, і вони бояться нас.

* Коли текст готувався до публікації, Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції 20 березня 2021 року. Сотні жінок вийшли на вулиці, протестуючи проти цього рішення, десятки людей було затримано. Президент Ердоган пояснив свої дії тим, що Стамбульська конвенція захищає права ЛГБТ спільноти, та не має нічого спільного із традиційною турецькою сім’єю.

авторка: Ганна Досенко (сайт)

фото: Еміне Акбаба (сайт)